Імперія дощу. Здається, ми давно вже забули, що таке справжній дощ. Не той, що сіріє зранку на вікнах і тихо капає на асфальт, а той, що приходить, мов натиск грому, і вмиває усе навколо. Дощ, котрий проникає в душу і не дає спокою, змушує нас згадувати старі, забуті пісні, на які ми так давно не мали часу. Води, мов безкінечний потік, розмивають каміння, змушуючи їх шепотіти і виказувати таємниці, що були забуті багатьма поколіннями. І раптом здається, що кожна крапля дощу — це частинка чогось більшого, складнішого, невидимого. Може, це тільки мої фантазії, а може, я справді стою під куполом імперії дощу, де кожен погляд — як прокляття, що накладається на наступний день.