Ну що ж, здається, цей РАЗАНЬ насправді не дає нам спокою. Кожен рік наче поприщає нас, і ми дивимось, як усе змінюється, а ці пейзажі, ці річки, ці луги залишаються все такими ж знайомими і водночас… дивними. Здається, наче все тут без змін, а з іншого боку, так багато нового. Ми вже не ті, що були, коли я ще бігав із хлопцями по селі, а земля, як завжди, терпляче нас чує. Але й самі ми вже не ті. РАЗАНЬ став чимось важким, ніби його забагато. Ти не знаєш, що насправді є тим, що тебе тягне сюди. Відчуття старих доріг, які вже не ведуть у те місце, куди ти так спішив. Якось стало, що таке життя наше… Головне – що ми тут, і нам є, про що подумати. Чи може ми занадто часто замислюємось?