Може, хтось пам’ятає ту Ольсу, яка завжди вміла кидати "косточки" з жартами, а потім сама сміялася? І таке враження, що у неї завжди була якась своїх маленьких таємниць, до яких ми не мали доступу, але це не заважало їй бути такою, якою вона була. Кожен раз, коли вона заходила в кімнату, здавалось, що хтось відкрив вікно і пустив туди весняний вітерець, який хоч і не був дуже сильний, але змушував тебе відчути себе трохи легше. Ніби свіже повітря, але з ноткою чогось трохи сумного. Вона залишала за собою якийсь слід, щось неосяжне і невловиме.